Катя не збиралася нікуди телефонувати. Вона лежала на дивані в старому халаті, з келихом білого вина, яке вже встигло нагрітися, і тупо гортала контакти в телефоні — просто щоб зайняти руки. За вікном лютий вив і бився у скло мокрим снігом. Був початок другої ночі.
Номер вона знайшла випадково — зберегла колись, ще влітку, коли подруга радила якесь місце на Подолі. «Спа-студія Арт-Blanc. Працюємо до 23:00». Катя натиснула виклик, не думаючи — скоріше механічно, як натискають на паузу посеред фільму, який давно перестав цікавити.
Гудки йшли довго. Вона вже збиралася прибрати телефон, коли на тому кінці підняли трубку.
«Слухаю.»
Голос був низький, трохи хрипкуватий — такий буває у людей, які щойно мовчали дуже довго. Або у тих, кого розбудили. Катя розгубилася.
«Вибачте, я... мабуть, не туди потрапила. Це спа?»
«Спа. Тільки ми вже зачинені.» Пауза. «Але я ще тут.»
Вона мала вибачитися і покласти трубку. Але щось у цьому «я ще тут» тримало її. Три слова — і в них було щось таке спокійне, майже інтимне. Наче чоловік сидів у темній залі й чекав саме цього дзвінка.
«І як довго ви ще там?» — почула вона власний голос. Тихий. Трохи грайливий. Не зовсім свій.
Знову пауза. Потім — і їй здалося, чи він усміхнувся?
«Доти, доки не прийде хтось, кому потрібен масаж.»
Катя подивилася на свої плечі під халатом. Три тижні переробок. Шия, яка вже два тижні не поверталася нормально вправо. Спина, яка щоранку зустрічала її тупим, ниючим болем. Вона налила ще вина, хоча знала, що пити не буде.
«А якщо я скажу, що приїду?»
«Тоді я скажу адресу.»
Вона приїхала за двадцять хвилин. Встигла переодягнутися — джинси, чорний гольф, трохи парфумів на зап'ястя, майже не думаючи навіщо. Таксист довіз мовчки, дрімаючи на світлофорах. Лютневе місто за вікном було порожнє й блищало від мокрого снігу.
Студія знаходилася в напівпідвалі старої будівлі — дерев'яні двері з матовим склом, над ними тихе світло. Катя подзвонила. Двері відчинилися одразу, наче її чекали за ними.
Чоловік був високим. Темне волосся, трохи скуйовджене, наче він справді дрімав до її дзвінка. Світла сорочка із закатаними рукавами, темні штани. Років тридцять п'ять, може, трохи більше. Він дивився на неї спокійно — без здивування, без оцінки. Просто дивився.
«Катя?»
«Звідки ви знаєте?»
«Ви сказали по телефону.» Він ледь усміхнувся. «Я Антон. Заходьте.»
Всередині було тепло й тихо. Приглушене світло — не повна темрява, але близько до неї. Запах олії з нотами сандалу й чогось іще, що Катя не змогла назвати, але відчула одразу — наче повітря тут було густішим, повільнішим. Вона зняла пальто. Антон узяв його, повісив, не поспішаючи.
«Що болить?»
«Все.» Вона засміялася, трохи нервово. «Шия, спина. Три тижні без вихідних.»
Він кивнув.
«Тоді почнемо зі спини. Роздягайтеся до пояса, лягайте обличчям донизу. Я дам вам простирадло.»
Кімната для масажу була невеликою. Стіл з підігрівом, низький столик з флаконами олій, свічка в кутку. Катя залишилася сама. Зняла гольф, розстебнула бюстгальтер — звично, майже ділово, хоча руки злегка тремтіли. Лягла, накрилася простирадлом.
Антон увійшов без стуку — або постукав, а вона не помітила, бо думала про те, як виглядає її спина в цьому світлі. Вона чула, як він відкриває флакон, як олія нагрівається в нього в долонях.
Коли його руки лягли на її плечі — Катя видихнула. Повільно, глибоко, як видихають щось, що тримали всередині дуже довго.
Він працював без слів. Тиск був точним — не болісним, але наполегливим. Він знав, де шукати вузли напруження, знаходив їх і розминав методично, терпляче. Катя заплющила очі. Десь на третій хвилині вона зрозуміла, що перестала думати про роботу. На п'ятій — що перестала думати взагалі.
Його долоні спускалися вздовж хребта. Великі пальці вдавлювалися по обидва боки від нього, і кожен такий натиск давав хвилю тепла, яка розходилася вниз — туди, куди Катя намагалася не звертати уваги. Але тіло не слухалося.
«Тут давно болить?» — запитав він тихо. Руки в цей момент були у неї на лопатках.
«Місяці два,» — відповіла вона в подушку.
«Ви сидите за комп'ютером.»
«Цілими днями.»
Він нічого не сказав. Просто його руки стали трохи повільнішими. Трохи м'якшими. Це було майже непомітно — перехід від професійного до чогось іншого. Чогось більш уважного. Наче він масажував уже не м'язи, а її саму.
Простирадло сповзло трохи нижче. Його пальці пройшлися по попереку — по тій точці прямо над куприком, де в Каті завжди збиралося напруження. Вона мимоволі підвелася назустріч.
Антон зупинився.
«Все гаразд?»
«Так,» — сказала вона. І це була правда — тільки не та, яку вона мала на увазі.
Він продовжив. Руки спустилися до стегон — поверх простирадла спочатку, потім під нього. Це не було грубо. Це не було навіть питанням. Це було повільно й природно, наче так і мало бути, наче вони обоє знали про це з самого початку — з того моменту, коли вона натиснула виклик о першій ночі.
Його долоні стиснули її стегна — і Катя тихо застогнала. Не від болю. Звук вийшов сам, раніше ніж вона встигла його затримати, і вона не пошкодувала про це.
«Перевернітьcя,» — сказав він.
Вона перевернулася. Простирадло залишилося лежати поруч — вона не стала його піднімати. Антон дивився на неї без поспіху. У його погляді не було жадоби — лише та сама спокійна увага, з якою він відчинив їй двері. Катя відчула, що червоніє — не від сорому, а від того, що її бачать так.
«Ви часто працюєте до двох ночі?» — запитала вона.
«Тільки коли телефонують.»
Він нахилився над нею. Його руки лягли на її ключиці, поїхали вниз — повільно, досліджуючи. Пальці обхопили її груди — обережно, як беруть щось крихке. Катя подалася вперед. Його великі пальці пройшлися по сосках — один раз, потім іще, і вона заплющила очі, бо дивитися на нього в цей момент було надто.
Його губи торкнулися її шиї — там, де вона боліла найдужче. Він цілував саме туди, наче знав. Катя запустила руки в його волосся.
«Антоне...»
«Тихо,» — сказав він. Не наказом. Проханням.
Він цілував її груди, живіт, спускався нижче — і вона стежила за ним крізь напівприкриті вії, не рухаючись, лише дихаючи. Його руки розвели її стегна — м'яко, без зусиль. Його дихання було там раніше, ніж губи. Тепле, майже невідчутне.
Коли він торкнувся її язиком — Катя вчепилася в краї столу. Він не поспішав. Він робив це так само, як робив масаж — уважно, методично, як людина, яка точно знає, чого шукає. Вона відчула, як напруження, що всю зиму жило в її тілі, починає розкручуватися — повільно, із самого основання.
«Боже,» — видихнула вона.
Він не відповів. Лише трохи посилив тиск, і вона підняла стегна назустріч його рота — інстинктивно, безсоромно, зовсім не думаючи про те, як це виглядає. Хвиля наростала довго — він не давав їй обірватися, вів її по краю, доки вона не почала тремтіти. Доки не перестала стримувати звуки.
Вона скінчила повільно й глибоко — як падають у воду, а не як розбиваються об землю. Тіло відпустило все одразу: три тижні переробок, два місяці болю в спині, цей довгий самотній лютий. Еротика — це не завжди про тіло, думала вона потім. Іноді це про те, щоб нарешті дозволити собі розслабитися.
Антон підвівся. Його обличчя було спокійним, як на самому початку. Він узяв рушник з полиці, подав їй.
«Як спина?» — запитав він.
Катя засміялася — по-справжньому, вперше за довгий час.
«Не відчуваю.»
Вона одяглася. Він провів її до дверей. На порозі вона озирнулася.
«Скільки я винна?»
Антон похитав головою.
«Наступного разу.»
Вона вийшла в лютневу ніч. Сніг на той час припинився. Ліхтарі відбивалися в калюжах. Вона впіймала таксі, доїхала додому, лягла в ліжко — і заснула раніше, ніж встигла додумати бодай одну думку. Спала без снів, глибоко й важко, як не спала вже дуже давно.
Вранці вона знайшла в телефоні контакт «Арт-Blanc» і додала його в обрані. Просто на всякий випадок. Просто тому що фантазії іноді справджуються — особливо ті, про які ти навіть не підозрювала, що вони в тебе є.
За тиждень вона зателефонувала знову. Цього разу — навмисно. І знову була ніч.
